За 2 роки що я тут живу поки не відчував потреби в спілкуванні, тобто в оточенні, бо я ж не сиджу лише вдома. Сусіди думають що мені сумно і нудно, але як може бути нудно коли стільки всього можна зробити...
Але от деколи буває страшно, не те щоб чогось боявся - просто неприємно, коли ввечері (вночі) виходиш на вулицю і чуєш як за парканом десь бочку тягнуть, п’яні шляються... В мене світло допізна горить, а навколо темнота... Мене здалеку видно. Не лише ж метелики світлом приваблюються... а ще ввечері постійно шумлять поїзда і якщо в хаті вже на них не звертаю уваги, то коли виходжу на вулицю - відчуваю напряг - я нічого не чую, хтось можу підійти і не зауважу. В мене все має бути під контролем. От і звичку виробив коли виходжу вимикати за собою світло, звикати до темряви, виглядати, випускати вперед собаку і лише тоді виходити самому... Маньяк якийсь просто. :) Хоча кажуть - береженого Бог береже. Та все ж надоїло... Колись любив вечорами гуляти... Зараз більше в хаті сиджу. Просто район такий. Треба або в місті або подалі від нього.
Але такі думки рідко приходять - частіше насолоджуюсь відсутністю людей, цивілізації, шуму (окрім поїздів уночі), природою, співом птахів, зоряним небом... Зоряне небо це щось - я його так давно не бачив... Коли жив у місті лише деколи піднімав голову щоб подивитися на смужку між будинками. Та й то через світло його не було видно.
Селитися як на мене краще так щоб поруч були такі ж придурки як і ти сам.
Немає коментарів:
Дописати коментар